mama-znaet.com

Філософ Лукрецій  говорив, що смерть для нього ніщо, оскільки "де є я, там немає смерті, де є смерть - немає мене", проте більшість людей (які є електриками, вчителями, водіями, лікарями, тобто "не філософами") бояться смерті і навіть роздумів про неї. Бо все ж смерть присутня у нашому життєвому досвіді: люди помирають від старості, хвороб, нещасних випадків, воєн... Життя - це також і помирання. І я хочу торкнутись теми смерті та розповісти про деякі спостережені мною особливості відношення до смерті в американців.

Не так давно у родині наших знайомих померла бабуся. Я зателефонувала їм та запитала, коли похорон. Також сказала: "У нас (в Україні) прийнято приходити на похорон із квітами (певним чином складеним букетом) та грішми, щоб хоч чимось допомогти родині справитись із витратами. Я б не хотіла йти в розріз із тутешніми традиціями, прошу - підкажіть мені, що ми могли б мати із собою".

Мені відповіли так: "В Америці також приносять квіти і гроші - хто хоче. Але квіти ми вже замовили. Їх є достатньо. А грошовою допомогою буде займатися одна людина від похоронної служби (вона сидітиме за столиком при вході до церкви). Вона матиме три списки донейшен (пожертви) - для церкви, для Українського культурного центру і для організації ПЛАСТ."
Отже, як ви вже зрозуміли, це були похорони у родині американо-українців. Хоч родина і зберігає українську мову та деякі традиції, однак за способом життя та мислення це вже цілком американці. Адже родина живе у США чотири покоління. Отже, похорони відбувалися як загалом це роблять майже усі американці (звісно, за винятком релігійних ритуалів, якщо на це закцентовано).

То ж ми приїхали до української церкви. Церква греко-католицька, побудована за пожертви українців (тих, що приїхали до США 2-3 покоління тому назад) "старої" діаспори. Між "старою" і "новою" діаспорою нерідко немає взаєморозуміння. "Нова" нарікає на закритоість "старої", "стара" - на неактивність та безкультур"я "новоЇ". Значною мірою ці тертя справді мають об"єктивне підгрунтя. Проте, про це пізніше, коли зроблю огляд про життя українців у Сполучених Штатах.

Церква є частиною великого комплексу, де є спеціальні приміщення побутового, офісного характеру та освітній центр. Територія така красива, що поліція вибрала мати поряд свій департмент. Українці від цього лише виграли, бо загалом ця територія оточена районами неблагополучними (так що пішки через них і не рекомендують ходити). Але "старі" українці тут починали селитися і окультурювати ці райони. Немало місць, в яких колись жили українці тепер заповнені афроамериканцями (українці виїзджають з тих місць, якщо поселяється багато афроамериканців). По-перше, українці люди толерантні і неагресивні, по-друге, афроамериканці дуже дружні, напористі і можуть бути тихо-агресивні. Правда, я знаю один виняток із подібної ситуації. Про нього мені розповів очевидець: коли поселилися вихідці із СРСР у Брукліні (неблагополучний район Нью-Йорка), то афроамериканці почали звідти тікати. Чому? Очевидець сказав мені, що вихідці з СРСР були в основному євреями. Вони об"єдналися і почали навіть убивати тих, хто нападав. Тепер цей район не відносять до неблагополучних. Отакий виграш не втечі, а боротьби.

Це офісні приміщення поряд.

Церква дуже гарна: світла, велична. Архітектура і фрески створюють світлий настрій, а не настрій страху і тиску (який ,не можу забути, я відчувала у Москві у їхньому центральному відродженому храмі)

Розписи зроблені відомими українськими художниками.

Так виглядає фрагмент церкви: лавки із чудового дерева, з поличками для ніг, у глибині - 2 українські прапори.

Ті, хто прийшов на похорони підходили до лампадок. Маленька скринька перед ними - то для грошей. Вказано, якщо ти хочеш запалити маленьку свічку, то вкинь спершу 1 долар, велику - 3. Кожен контролює сам себе. Жоден служитель церкви не дивиться у руки і в гаманець.

У скромному куточку церкви - гріб. Тут лежить бабуся, яку будуть хоронити. Я не могла (нечемно) та й не хотіла фотографувати мертву людину в іншому (щоб усе було видно) ракурсі. Зробила фото так, щоб тіло було прикрите квітами. Квітів дуже багато, ними заповнено дві вази величиною як два великих відра. Потім ці квіти заберуть на кладовище.
Біля гробу з тілом - м"які полички: щоб рідні могли зручно нахилитися чи стати на коліна та попрощатися, помолитися. Кожен, хто прийшов це робив індивідаульно - не було жодних "команд".

Люди, які прийшли на похорони були або рідними, або близькими друзями. Одягнені в темному, але не обов"язково сумному, але скорше темно-елегантному вбранні. Вели себе стримано-розкуто водночас. Так можуть себе поводити люди високої культури. Як би усе на пів-тону: трохи болю, жалю, смутку, але трохи й світлого настрою, оптимізму. Усі вітались одне з одним та посміхались, особливою стриманою і мудрою посмішкою. Одна пара була із "нової" хвилі (це не були ми, бо про себе не можу писати) і вони виділялись тим, що посміхались інакше - не вміли втримати баланс смутку-радості. Це мене просто вразило! Колись я писала дисертацію по проблемі чуття міри (яку потім втратила, на жаль). Так от чуття міри було відсутнє. 

Неподалік тіла бабусі (яка лежала в оточенні білих мережив і квітів з підфарбованими ніжним кольором губками), був невеликий столик і скромна виставка фото, в яких було відображено історію її життя: вона молоденька, у зрілому віці, вона із своєю подругою і сестрою. Кількома реченнями - про неї. Вибрано усе краще з її життя.

Після проведення ритуальної служби у церкві (не могла фотографувати - усі сиділи, іноді підспівували) гріб "винесли" (ніхто не ніс, усе автоматизовано так, що він сам доїхав навіть сходами до спеціальної машини та заїхав у неї) і усі люди пішли до своїх авто. Спеціальна служба допомагала. Її працівники були вбрані у чорні костюми та білі сорочки, а на грудях мали дуже красивий значок - серце, половинка якого була українським прапором, інша - американським. 
Я заглянула у книгу пожертв - найбільше пожертв було на український культурний центр та на ПЛАСТ, тобто на розвиток дітей та молоді. Одні помирають, щоб інші могли жити.

От така машина повезла бабусю на кладовище. Сформувалась колона із машин. Попереду і позаду їхала поліція (із мигалками, але без сирени). На кожному авто був маленький прапорець, який вказував, що колона - похоронна процесія. На усьому шляху (близько години у повному машин місті) колона мала вільний проїзд.

Кладовище. На спеціальному механічному пристрої гріб було довезено до ями і поставлено над нею без напруження рук. Завжди не перестаю дивуватись, як мудро американці використовують всюди прості (як давні греки) механізми. Але навіть малих дітей вчать у садку використовувати блоки та важелі і діти щодня щось майстують своїми руками. Мабуть це і є результат такої освітньої політики.Тут же за лічені секунди було закрито грунт зеленим спеціальним килимком та виставлено кладочку до гробу. Тепер квіти, що стояли у церкві було роздано людям по стеблу. Кожен підходив на клав на (закритий) гріб квітку - віддавав бабусі шану та прощався. Потім священник здійснив необхідний коротки релігійний ритуал (хвилин може 5 це зайняло) Люди почали розходитись, а спеціальна служба зайнялась захороненням.
Поминальний обід був у невеликому італійському ресторані. І, уявляєте, там працювала офіціанткою Оля із України! Світ тісний.

Це кладовище знаходиться неподалік від Українського культурного центру, що у Філаделфії. Поряд із центром є кілька українських церков, але бабуся та її родина відвідували віддалену, отже там і було прощання та служба Божа.

Українське кладовище нічим не відрізняється від типово американських, хіба  по написах ми можемо бачити, що тут захоронені українці чи вихідці з України (чи територій, що були тоді Польщею чи Австрією).

Кладовища зазвичай мають доглянуті газони, порядок захоронень (легко стригти газони) та великі дерева. Вигляають охайно і затишно. Всілякі огорожі відсутні.
Місце для захоронення бабусі було куплено заздалегідь дуже давно - там, де лежить уся родина. Молоді члени родини також знають, де вони будуть захоронені - поряд із рідними. Коли діти у сім"ї трішки підростають (3-4 роки) , їх везуть до предків: розповідають як вони жили та як "пішли на небо", показують де вони захоронені. Коли потім з дітьми говорять про померлих, то ніколи не плачуть, але згадують про якісь хороші сторони життя померлої людини. Це усе так просто і природньо, що діти не раз відкладають цукерку для "дідуся Петра, який пішов на небо".

Бабуся була старенька і прожила гарне життя. 
Але багато молодих йдуть "на небо" невідомо де - гинуть у військових конфліктах. У США дуже шанобливе ставлення до військових, які загинули у різних війнах. Частіш усього меморіальні комплекси посвячені полеглим в усіх війнах. Але є і такі, які вшановують загиблих у якісь конкретній війні. Цей мурал в одному із дворів великого міста. Розпис знаходиться у старому дворику між будинками, але просто вражає реалістичністю. 

Ось його фрагмент.

І ще фрагмент.

Фрагменти фронтових листів. Це писала рука ще живої людини.

Виконавці муралу.

Ось у такому маленькому дворику можна відчути подих тих, кого уже немає серед живих. І навіть припаркувати машину. Життя і смерть поряд.

Українці діаспори не забувають про тих, хто воює за Україну - збирають гроші, медичне обладнання, речі... Останній раз у Культурному центрі пакували посилки для дітей, загиблих воїнів. На фото вище - сторінки із календаря.

Смерть однакова - і в Америці, і в Україні, і де інде. Це наші убиті хлопчики лежать на Личаківському цвинтарі у Львові. Декого з них я знала. 

Ось яке прекрасне усміхнене обличчя.

І тут хтось буде лежати... Молоденький.

Цей хлопчик прийшов до друга прощатись. Він пластун. Довго сидів. Про що думав?

І цього уже немає. Ці фото я зробила, коли була у Львові. Члени Національної скаутської організації ПЛАСТ захоронені в одному місці. Коли їздила з деякими із дітей цієї організації до Москви на конференції, мене запитували: "Где ви берете таких детей? У нас таких нет!" А коли була на конференції присвяченій дітям - героям війни і сказала, що тема конференції така, що треба говорити не про подвиги дітей, а про злочини дорослих, які розпочали війну і змусили дітей бути героями, то на нас тупали ногами. Коли ж заявила у виступі, що Друга світова війна для України була інакшою ніж для Росії, то дехто готовий нас був розірвати на шматки. Добре, що у делегації був професор - досвідчений історик, що добре знає архівні матеріали, то він і показав без страху усю правду у цифрах та документах. Після виступу нашої делегації тихенько, щоб ніхто не чув, підходили викладачі вищих шкіл дякувати: "Спасібо вам. Ви не побоялісь, а ми боімся". От цих хлопчиків тепер і немає. 

Знову кілька фоток із кладовищ у США.
При вході на кладовище два прапори. Нижній має напис: POW - MIA. Абревіатура розшифровується так: Prisoner of War - Missing In Action. Це можна перекласти так: полонені та пропалі безвісти у час війни. Важко про це говорити, але мені здається, що для рідних це переживати важче ніж явну смерть. Страшно навіть думати про те, що було чи є із людиною, яка пропала без вісти.

А зараз кілька фотографій великого, старого кладовища, яке знаходиться у великому місті.. При вході - його план та історична довідка.

Кладовище поросле великими деревами. Здається, померлим лежати тут затишно.

Біля могил людей, які були військовими чи воювали завжди прапори. А на День ветерана їх особливо багато.

У кого надгробий камінь, у кого просто маленька плита...

На мій погляд, американці значно частіше ніж, скажімо , українці використовують прапор для того аби висловити свої почуття - радість, гордість, смуток, повагу, біль...

У такій позиції розташований прапор - це свято, радість, гордість, повага до країни.

А ця позиція - свідчення смутку, болю, жалю... Навіть кронштейн розрахований на два положення прапора. Я б сказала: у США прапор ніби "олюднений", він як дух, який присутній серед людей у різних життєвих ситуаціях. Так американці акуратно складаючи знятий прапор, ніколи не торкаються ним землі. Це безчесно. Але на веселих святах можуть носити шорти, плаття, кепки з узорами прапора.

Оформлення куточка саду до Дня ветерана (називається цей день Меморіал Дей).

От машина шанувальника армії.

Прапори на ганку у вигляді спідничок (чи віяла) дуже популярні.

А тут прапор велетенський - він висить на тросі, натягнутому поміж двох дерев.

Кладовище як великий тихий парк. Перебуваючи тут люди, розмовляють мало і тихо. Одна із алей кладовища. 
Взагалі, розмовляти тихо у всіх громадських місцях - одна із традицій американців. Емігрантів відразу можна впізнати (це не стосується до вихідців із Індії, азійських країн) по її ігноруванню. Так, наприклад, у кожній електричці є табличка-вказівник про те, що такий-то вагон - це "тихий рейс" (не можна розмовляти зовсім, тут люди можуть відпочити, почитати, подумати...).

Це дім, у якому зазвичай проводиться ритуал прощання із померлим (якщо не у церкві). Наприклад, померла людина у госпіталі. ЇЇ везуть не додому, а у такий фюнерал гоум. Тут спеціальна служба усе організує - прощання, богослужіння, похорони, поминки. Залишиться тільки оплатити послуги. Не думаю, що похорони можуть обійтися сумою, меншою ніж 7 - 10 тисяч доларів. Тому немало людей нагромаджують гроші заздалегідь. Взагалі америиканці багато чого продумують наперед, адже у житті може трапитись як щось хороше, так і погане. Наприклад, ще не старі люди пишуть заповіти, також листи (нотаріально завірені), які дають право не тримати їх у житті, якщо вони вже як рослини, дати їм померти. Якщо цього не зробити, то родичі можуть і хату продати, щоб оплатити госпіталь, який все одно уже не допоможе. Деякі люди, дізнавшись що вони смертельно хворі - приймають добровільну смерть з допомогою медикаментів (але це не протизаконно лише в одному із штатів і передбачає дотримання ряду правил). Люди у США готуються до смерті заздалегідь та документально усе фіксують. Моя подруга, яка померла від раку, перш ніж померти оплатила усі послуги по захороненню. Вона була одинокою людиною із славною, але нелегкою долею. Її звали Христина Ковч (її рідний дядько-священник канонізованй церквою - добровільно пішов до концтабору, щоб знищувані люди не залишались на небесах без релігійного обряду) і я не знаю іншої людини їй подібної.

Ці надгробні пам"ятники схожі на закам"янілих людей, які прийшли у зелену діброву та й залишились там навіки.

Це и деякі інші фото зроблено з вікна машини, яка рухалась, тому якість їх гірша.

Дерева, алеї і спочилі люди.

Ось так виглядають типові американські кладовища. Чи приносять люди квіти, чи садять квіти? Приносять вінки, квіти, але не висаджують квітів на могилах. Хто поливатиме, полотиме бур"ян, адже люди тепер у постійному переміщенні, живуть там, де є робота. 
Чи існують поминальні дні? Так. Люди відвідують могили, приносять квіти, маленькі прапори. Але не п"ють і не їдять на кладовищі. Взагалі американці не п"ють і не їдять у багатьох громадських місцях - це некультурно їсти у електричці, у класній кімнаті (якщо це не за спеціальним столом для ланчу), на вулиці, у магазині тощо. Не прийнято також їсти на людях те, що пахне і заважатиме іншим. Але є й винятки із таких правил (наприклад на стадіонах перед спортивними змаганнями люди влаштовують переносні столи з їжею, також на фестивалях).

Цікавий, на мій погляд такий факт: дітей у школі готують до розуміння неминучості і природності смерті.
В одній із приватних шкіл (можна подивитись у раніше зробленому огляді про школу) на її території є кладовище. При вході - сонячний годинник і напис про те, що наше життя як тінь і воно неминуче закінчиться смертю. Спершу мене це вразило і я подумала, що у нас, певно б, вігородились стіною від кладовища, а тут діти на перерві заходять на кладовище, сидять у тіні його дерев. Вони щодня проходять мимо напису про скороминучість життя.
У дитячому садку та початковій школі до поминальних днів діти роблять ось такі аплікації, малюнки, ліплення, які іллюструють природність смерті.

Одне дерево розцвітає.

Інше - помирає.

Життя і смерть завжди поряд. "Смерть предстоит всему: она - закон, а не кара" (Сенека). 

Сенека - римський філософ-стоїк, поет, оратор і державний діяч. Він був учителем а потім і радником імператора Нерона (відомого своєю жорстокістю). Поки Нерон був молодим, фактично правив Римом. Та коли Нерон зміцнів, Сенека був усунений від влади і звинувачений у зраді (Сенека намагався протидіяти жорстокості Нерона). Нерон наказав Сенеці покінчити життя самогубством та дав право обрати для цього спосіб. Дружина Сенеки прийняла рішення загинути разом з чоловіком.
Сенека залишив твір "О скоротечности жизни" (пер. Т.Ю.Бородай, С-Пб., 2001) я хочу привести кілька думок із нього:

Ми живемо як вічні переможці, забуваючи про свою тлінність.  Ви, - писав Сенека, - боїтесь усього на світі як смертні, але хочете усього ніби безсмертні. Може природа дала життя закоротке? Ні, воно достатнє. Але не треба витрачати час даремно. Все життя нам треба вчитись не лише жити, але й помирати. Хто ж бо поверне нам час, витрачений даремно на непотрібні розмови, сварки, образи?

Треба жити для іншого, якщо хочеш жити для себе.

Що таке смерть? Або кінець, або переселення. Я не боюся перестати бути - адже це все одно, що не бути зовсім, я не боюсь переселитися - адже ніде я не буду у такій тісняві (із листів до Луцилія)

І кілька цитат: 
"Наша ошибка в том, что мы смотрим на смерть как на будущее событие. Большая часть смерти уже наступила: то, что за за нами, в ее владении"
"Размышляй о смерти! - Кто говорит так, тот велит нам размышлять о свободе. Кто научился смерти, тот разучился быть рабом. Он выше всякой власти и уж наверное вне всякой власти".

Пишучи про смерть, я згадую свою мудру бабусю Дарку. Якось ще малими ми дивились фільм-страшилку і якраз бабуся зайшла до кімнати. "Ой, бабусю, дивись як стра-а-а-шно", - я прошептала. А вона: "Це не може бути страшно, бо це неправда. НІЧОГО   НЕ  МОЖЕ  БУТИ  СТРШНІШОГО  ВІД  ЖИТТЯ". Моя бабуся пережила революцію і громадянську війну, втрату усього майна, нагромаджену предками, репресію чоловіка і голодомор (розповідала, що не було можливості втечі на інші території), Другу світову (те, що помилково називають Великою Вітчизняною) війну з відношенням тодішнього уряду до українців, які перебували на окуповваних територіях. Вона ніколи не сказала  ким насправді були наші предки, оскільки вважала, це було б загрозою для нас.
Нічого не може бути страшнішого від життя.

Мені здається, саме тут у Сполучених Штатах, люди у більшій мірі це розуміють. І тому, вони посміхаються. Вони не ховаються від життя, не мають безпідставних ілюзій, вони мають силу ЗНАТИ  ПРАВДУ. Життя - це Велика Пригода, у якій смерть обов"язково присутня.

Як у цьому перформенсі  п"ятирічної дитини.

Думаючи про смерть, я завжди хотіла померти восени - разом з природою. Мені здавалось це закономірним. Мій же приятель (відомий український вчений) казав: "Я хочу навесні. Хочу ще раз побачити НЕТЛІННУ весняну зелень". Він помер у перший день весни, а я змінила свою думку: Моє бачення було незрілим і егоїстичним (я помираю і помирає усе),тепер я хочу бачити, що життя буде продовжуватись для інших, що воно нетлінне.

Мені хотілось, щоб цей невеликий і суб"єктивний огляд про смерть та деяку специфіку сприймання смерті пересічними американцями був все ж оптимістичним. Незважаючи на усі трагічні події, які відбуваються тепер (та і раніше) з людьми. 

Дякую, що залишались з нами. Нехай кожна мить вашого життя не буде пустою!
 

Предлагаем Вам вместе с нами познакомиться с Америкой. Мы расскажем об особенностях жизни в этой стране, об американских традициях, о буднях и праздниках. На нашем сайте Вы сможете прочитать и увидеть то, чего не показывают на телевидении и не пишут в прессе. Перед Вами Америка, какая она есть: в деталях и тонкостях…
Обзоры по ссылке